Wysoki kontrast
Wielkość tekstu
Dostępność
  • Dostępność
    • Wysoki kontrast
    • Wielkość tekstu
    • Dostępność

VIP-дезінформатори: новий-старий російський інструмент гібридної війни проти України та Польщі

Polsko-Ukraińska Platforma Opinii

Пропаганда та дезінформація завжди були ефективним елементом російської гібридної війни. Серед способів, у які застосовувався цей інструмент – фейкові новини, залякування опонентів та спотворення їх образу в очах світової аудиторії, експлуатація конспірологічних теорій для формування загальної і усеохоплюючої недовіри.

Від початку російської агресії у 2014 році і навіть до того, Україна чимало потерпала від російських фейків. Йшлось як про відверту брехню про «розіп’ятого хлопчика» з Донецьку, яка мала на меті викликати ненависть до українських вояків, так і про фейки про український військовий літак, який начебто спричинив катастрофу MH-17, що мали на меті звести наклеп на державу Україна.

Роками російська пропаганда намагалась таврувати Україну як державу-помилку, державу, що не склалася, failed state. Іноді виконавцем інформаційних операцій виступав сам російський лідер – Владімір Путін. Ще у 2008 році під час Бухарестського саміту НАТО він начебто заявив, що Україна це зовсім не держава, а «геополітичне непорозуміння». Частина українських територій, мовляв, належить Східній Європі, а інша частина – подарована Росією.

А вже у 2014 році з’явився ще один взірець російської пропаганди – лист віце-спікера Держдуми Росії Владіміра Жиріновского до Польщі, Румунії та Угорщини з пропозицією розділити Україну між цими державами та Росією.

Зрештою, у липні 2021 року вийшла стаття російського президента про єдність російського та українського народів.

Аудиторія у російських пропагандистських інструментів завжди була багатоманітна. Передусім, внутрішній споживач. Російську аудиторію треба було відволікати від внутрішніх економічних та політичних проблем загрозами на кордоні, боротьбою з вигаданим «фашизмом» у сусідніх державах, перемогами «збирача російських земель» Владіміра Путіна.

Окрім того, російські фейки та інформаційні операції спрямовувалися й на сусідні держави. З одного боку, українців демонізували, з іншого – демонстрували неспроможність української держави.

Свою аудиторію російські меседжі знаходили і серед українців. Передусім на Сході України, де й дотепер домінують російські медіа, формувався образ слабкого та ультра-націоналістичного Києва. Натомість для решти регіонів було заготовано меседжі про те, що Україна не має дієвої підтримки від держав Заходу, сусіди прагнуть скористатися слабкістю Києва, щоб за російським зразком відібрати собі частину українських територій, а США намагаються нав’язати своє зовнішнє правління. Усі ці меседжі були покликані викликати в українців відчай та деморалізацію.

Проте, незважаючи на значні зусилля Кремля інформаційна війна проти України не принесла бажаних результатів. Держави-сусіди не лише не сприйняли меседжів Москви, але й продовжують поглиблювати співпрацю з Києвом. Більшість сусідніх держав були представлені на саміті «Кримської платформи» (Польща представлена на найвищому рівні – президентом Анджеєм Дудою). Формуються нові регіональні альянси на кшталт Люблінського трикутника, до якого окрім України увійшли Польща та Литва. Київ також має шанси долучитися до проєктів Тримор’я – регіонального утворення, що поєднує держави Балтійського, Адріатичного та Чорного морів.

Спостерігаючи за такою динамікою, оцінюючи її як загрозливу для власних геополітичних планів, а також прагнучи нейтралізувати перспективу формування регіональних ініціатив, які можуть обмежити російський вплив, Москва вирішила вдатися до нової тактики.

Новим російським VIP-агітатором став Александр Лукашенко. У ході масових протестів у Білорусі, що пов’язані з небажанням білоруського суспільства визнавати чергову перемогу Лукашенка на минулорічних президентських виборах, білоруська влада застосувала надмірно жорстокий репресивний механізм, що призвів до масових арештів, загибелі протестувальників та політичної еміграції.

Білорусь опинилась у новій політичній ізоляції, яка лише посилилась після того, як з примусово посадженого у аеропорту Мінська літака, що прямував рейсом Афіни-Вільнюс було знято і заарештовано білоруського опозиціонера Романа Протасевича. Єдиною державою, що однозначно підтримала режим Лукашенка виявилась Росія. Ціна такої підтримки висока для Білорусі і один з її вимірів те, що тепер сам її самопроголошений очільник став черговим російським інструментом пропагандистського впливу.

Поєднуючи власні та російські інтереси Лукашенко став транслятором відносно нових наративів російської пропаганди. Якщо дотепер росіяни намагалися виставляти Україну державою-помилкою, а Польщі пропонувати поділити українські території, то нині гра більш тонка.

Позиція Лукашенка полягає в тому, що передусім Польща стоїть за протестами у Білорусі, а її мета – повалити конституційний лад. Такими тезами, він повторює тези російської пропаганди, що більшість революційних подій на Сході Європи інспіровані з-зовні. Відмінність лише в тому, що нині, на думку Лукашенка це робиться не далекими США чи Брюсселем, а сусідньою Варшавою, яка прагне перетворити Білорусь на свою провінцію. По-друге, розглядаючи Польщу як основного суперника, Лукашенко не гребує й тим, щоб звинувачувати в «розкачуванні Білорусі» й Україну та Литву.

Три держави «Люблінського трикутника», таким чином, подаються в якості осередка екстремізму, що прагнуть експортувати його до стабільних автократій. Надалі, не можна виключати, що такий наратив Росія спробує використати для внутрішнього вжитку: розпалюючи вороже ставлення до «Люблінського трикутника», а також і для спроби переконати Брюсель та Берлін у тому, що держави на околицях Євросоюзу грають свою гру. Питання дискредитації революцій згадувалось раніше, і актуальність цього меседжу для Москви зростатиме й надалі.

Протидіяти такому розвитку подій можна наступним чином:

  1. Люблінський трикутник має стати інформаційним посередником між білоруською опозицією та Брюсселем і Вашингтоном. Варшава, Вільнюс та Київ мають винести питання протидії російській дезінформації на чільне місце порядку денного Люблінського трикутника.
  2. Держави Люблінського трикутника мають не лише реагувати на фейкові заяви Лукашенка, але й але й попереджати їх. Брюссель має бути свідомі того, що режим агонізує і усі заяви Лукашенко про конспірологічні теорії є лише проявом такої агонії та обслуговуванням російських інтересів. Відтак, Люблінський трикутник повинен долучати до своїх інформаційних заходів щодо Білорусі представників відповідних служб Євросоюзу.
  3. Попри те, що Київ із застереженнями ставиться до лідерки білоруської опозиції Світлани Тихоновської, держави Люблінського трикутника мають виробити спільну позицію щодо того, із ким в Білорусі вони вестимуть діалог.
  4. Також вважається доцільним аби від імені Люблінської трикутника в рамках ОБСЄ було представлено відповідну заяву та ініційовано процедуру моніторингу ситуації з правами людини в Білорусі.
  5. Від імені Люблінського трикутника в рамках Ради Європи було б не зайвим ініціювати слухання та відповідну резолюцію щодо контенту політичних заяв Александра Лукашенка.
  6. Зрештою, Польща та Україна мають просувати власний наратив щодо того, що тези Александра Лукашенка є тотожними тезам Владіміра Путіна, і є лише одним з елементів російської інформаційної війни з використанням VIP-агітаторів.

Сергій Герасимчук, Рада зовнішньої політики “Українська призма”

Публікація відображає виключно думку автора/ів і не може ототожнюватись з офіційною позицією Міністерства Закордонних Справ Польщі. Завдання реалізовується Міністерством Закордонних Справ Польщі в межах програми “Громадська дипломатія 2021”.

Skip to content