Wysoki kontrast
Wielkość tekstu
Dostępność
  • Dostępność
    • Wysoki kontrast
    • Wielkość tekstu
    • Dostępność

Лідерська імпотенція – новий наратив Москви у рамках інформаційної кампанії у ЦСЄ: Польща та Україна на вістрі

Polsko-Ukraińska Platforma Opinii

Драматичні події у Афганістані дали Росії новий інструмент для просування власних наративів. Москва скористалась виведенням американських військ для того, щоб, екстраполюючи цей факт у ширший контекст політики пропаганди на європейському напрямі, говорити про чергову поразку Заходу, поразку т.зв. «русофобської партії», а також поразку тих держав та політичних сил, що орієнтуються на Захід. Зі зловтіхою російські спікери на різних майданчиках наголошують: багатополюсний світ утвердився, Росія визначає геополітичний порядок денний у Євразії, слабші не можуть диктувати умови та впливати на політику сильніших держав. Власне кажучи, цим Росія повертає у вжиток свій давній наратив, який коріниться ще у 19 сторіччі – великі держави мають право сили, а сила права була лишень історичною аномалією або ж є частиною гри великих держав.

Автократичний світ знову прагне взяти гору над демократичним світом. Якщо й не йдеться про таку перемогу, то передусім про створення відчуття такої перемоги. Це основний тренд російської пропаганди, першими ростками якої була теза про те, що «Путін усіх переграв». Надимаючи вітрила своєї перемоги, навіть якщо її ціна надвисока або ж вона існує тільки в умах та «методичках» російських пропагандистів, цією «грою на мізері» посилюють відчуття власної слабкості та відчаю у тих, хто начебто програв.

Афганістан один з нещодавніх найяскравіших прикладів (на додачу до того, як ЄС та США «проковтнули» російські авантюри у Грузії та Сирії). Для регіону Центральної та Східної Європи, на тлі російської мілітарної концентрації по східному периметру кордону Євросоюзу, не менш гострим є питання Північного Потоку-2. Американсько-німецькі домовленості щодо завершення роботи над цим проєктом подаються як програш передусім Польщі та України – найбільших антагоністів Північного Потоку-2. Разом з тим, Москва робить усе можливе для деморалізації європейських (в цілому західних) елітних кіл.

Це також свідчить про домінування геополітичної гри Росії, у якій Україна та Польща розглядаються у якості горе-бунтарів, чия незалежність розуміється як тимчасовий сепаратизм, що невдовзі буде виправлений російськими зусиллями.

З одного боку Росія корумпує, шантажує, залякує зброєю, а з іншого боку висміює та виставляє недолугими тих, хто намагається протистояти московським зусиллям. Україна та Польща в російських наративах виставляються недолугими ентузіастами-ідеалістами, чиї зусилля не дають результату. «Чи варта підтримки Києва неспроможна політика Варшави? Чи варті підтримки Варшави ініціативи Києва», – питають з екранів російські пропагандисти. «Чи не пора політикам у Варшаві втомитися від України? Чи не пора Києву відвернутися від імпотентного Заходу і звернутися по підтримку до «слов’янських братів з Москви, чи хоча б з Піднебесної?», – починають гадати собі політики в Україні та Польщі. Ідея ще на маргінесі, але вже зріє.

Варто підкреслити, що сила російської пропаганди проявилася ще тоді, коли 20 років тому дебатувалися питання енергетичної диверсифікації у Європі. Пропаганда підкріплена аналітичними і корупційними зусиллями перекрутила суть диверсифікації як такої, коли під нею у Європі стали розуміти не стільки диверсифікацію джерел, шляхів та агентів постачання – а передусім шляхів, якщо не виключно шляхів. Вже тоді Росія посіяла зерна наративу про недолугість і непередбачуваність транзитерів. Українську ГТС усіляко маркували як технічно неспроможну, інформаційно атакувались також проєкти «Сарматія» та «Одеса-Броди». Поляків та українців називали «русофобами», які ставлять під сумнів інтереси багатих держав Західної Європи. А Києву та Варшаві наполегливо, із прикладами, доводили, що простіше здатися, знехтувати власною амбіцією та гідністю і безболісно та не без особистої вигоди рухатися у російському фарватері.

При цьому, примітно, що добудова Північного Потоку-2 стала результатом пропагандистських зусиль, а не обгрунтованої економічної доцільності для Євросоюзу. Разом з тим, побічним ефектом стало унаочнення браку солідарності у Євросоюзі та створення підстав для чергових кпинів над Україною та Польщею. ПП-2 також продемонстрував вразливість енергетичної політики ЄС та його правової системи. А безпекові аспекти взагалі були виключені з числа критеріїв погодження проєкту. Відтак вони лише частково проявилися і у німецько-американській заяві щодо добудови газогону. Питання для чого Москві було будувати ПП-2, а Берліну на нього погоджуватися, так і залишилося без відповіді. Зрештою шукати відповідь на це питання не було серед завдань російських пропагандистів.

Завдання у них інші. На тлі нової роздутої перемоги щодо ПП-2 утвердити в рамках інформаційної війни образ Польщі як лузера, який не знаходить порозуміння ані з Вашингтоном, ані з Брюсселем, а відтак не має шансів на повноцінне втілення власних регіональних ініціатив на кшталт Тримор’я, утримання лідерства у Вишеградській четвірці, та новій ініціативі – приміром, Люблінського трикутника. Така картинка орієнтована і на російського, і на західного споживача. Мовляв, попри всі амбіції – шансів нема.

Схожий патерн застосовується і щодо України: в умовах, коли Берлін та Вашингтон грають у велику політику з Росією, чи є сенс Україні пручатися та орієнтуватися на непереконливу Польщу? Адже й поляки, й українці оперують в координатах політики ідеалістичної, а вона – потішна, приречена. Російська пропаганда вказує Києву, що годі сподіватися на таких як Польща, якщо вже Вашингтон не в стані досягти успіху, – і якщо Україна не погодиться на капітуляцію і долучення до «русского мира», то її чекає доля Афганістану. Вже зараз слабкість Києва Москва доводить через поширення у міжнародному інформаційному просторі і своїх мас-медіа в Україні оцінки української ініціативи Кримської платформи (в рамках деокупаційної політики) як недолугої, – як самого формату, так і кола його учасників і рівня представництва. На постійній основі висміюються українські зусилля з інтеграції до Євросоюзу та НАТО, значимість статусу головного союзника США поза рамками НАТО, проведення спільних навчань в рамках НАТО і т.п. І все це, на жаль, має свій деморалізуючий вплив на українське суспільство, – і імідж та ставлення до Польщі тут не виняток. Зневажливе ставлення до інших у міжнародній поведінці Москви давно вже стало нормою і тому не дивно, що російським атакам піддаються навіть інтелектуальні спроможності Варшави і Києва (рівно як і інших).

Головна теза російської пропаганди у її новій варіації полягає в тому, що усі русофоби стають лузерами, а лузери не лише не можуть провадити свої ідеї та політику, а й не можуть підтримувати одне одного, чи більше того – не варті підтримки одне одного; вони уражені лідерською імпотенцією.

Виклик, який створює Москва у рамках утвердження негативного міжнародного іміджу усіх з нею незгодних, потребує серйозного ставлення з боку як загальноєвропейського і в цілому західного істеблішменту, так і регіонального та національного, у тому числі – польського та українського. Поширюваний контент і наративи кремлівських стратегів базуються на глибокому знанні вад політичного, правового, історичного та культурного середовища, з яким вони працюють. Жертвам такої агресії необхідно врахувати як цю обставину, так і ту, що вад треба рішуче позбуватися і ставати менш уразливими і більш стійкішими; робити це у всіх форматах, де вони присутні – відповідь має бути тотальною, як і характер самої агресії. У контексті України та Польщі також залишається актуальним питання забезпечення співрозмірності можливостей з ініціативами. У рамках розвитку двосторонніх відносин і взаємодії на міжнародній арені Варшаві і Києву необхідно посилити рівень політичної довіри, розгорнути довірливий діалог і запровадити практику постійних консультацій. До таких консультацій доцільно запросити румунську та турецьку сторони, і вести справу до утворення квартету – Україна-Польща-Румунія-Туреччина, – що якнайсерйозніше піддаються російським волюнтаристичним загрозам. Зрозуміло, що є доцільним також долучення до цього квартету суміжних держав-сусідів, постійні дипломатичні консультації для уникнення інтриг, прозоре вироблення спільної політики та трансляція її на міжнародних майданчиках. У перспективі квартет міг б стати не тільки інструментом у війні наративів, але й чимось значно більшим – безпековим союзом, що, зокрема, виконував би допоміжну оборонну роль на східному фланзі НАТО і був не лише органічним доповненням Бухарестської дев‘ятки, але й гарантом «вільної безпекової зони без вилучень і обмежень» для його учасників, що, у свою чергу, витвережуюче позначилось би на російських загонистих планах експансії у Європу – повалення демократії і свободи, руйнації Євросоюзу, НАТО і т.п.

І насамкінець. Вивчення європейського політичного середовища вказує, що у широкому сенсі цінність гідності й самоповаги набуває дефіциту. А без гідності всі інші смисли також втрачають певний сенс. Під нівеляцію потрапляє і безпека, і демократія, і свобода, і солідарність. Гідність не купиш, – її треба відстоювати інтелектуально, ідеологічно, політично; йти на жертви – не продаватися, не зраджувати, не перетворюватися на циніків. Це головні складові рецепту стійкості, забезпечення розвитку й історичної перспективи, і долаючи цей виклик спільними зусиллями, Польща та Україна можуть стати взірцем для регіону і довести свої лідерські ролі.

Jarosław Matiychuk, Strategic and Security Studies GroupJarosław Matiychuk, Strategic and Security Studies Grou

Завдання реалізовується Міністерством Закордонних Справ Польщі в межах програми “Громадська дипломатія 2021”.Публікація відображає виключно думку автора/ів і не може ототожнюватись з офіційною позицією Міністерства Закордонних Справ Польщі.

Skip to content