Wysoki kontrast
Wielkość tekstu
Dostępność
  • Dostępność
    • Wysoki kontrast
    • Wielkość tekstu
    • Dostępność

Вплив дезінформації на імідж Польщі в Україні

Polsko-Ukraińska Platforma Opinii

Вплив дезінформації на імідж Польщі в Україні слід розглядати в контексті змін, які відбулися в цій країні внаслідок Революції Гідності та в наступний період. Війна з Росією, однозначна орієнтація зовнішньої політики України на Захід, вибір євроатлантичної інтеграції як стратегічного, цивілізаційного напрямку розвитку цієї країни з самого початку зіткнулися з опором з боку Російської Федерації.

Росія дуже швидко розвинула дезінформаційну, маніпуляційну та пропагандистську діяльність проти зміни політичного курсу України. І таким чином, це також вплинуло на імідж західних структур в Україні. Польща, як частина так званого колективного Заходу, звичайно, була охоплена цим негативним іміджем – тобто, в певному сенсі, елементи негативного (внаслідок дезінформації та маніпуляцій) іміджу Європейського Союзу та НАТО, частково стосуються і цієї країни.

Слід зазначити, що негативний імідж ЄС і НАТО в інформаційній сфері України з’явився ще до Майдану і був підтриманий проросійськими політичними колами в Україні. Її основним завданням було представити ЄС як деморалізовану, неефективну структуру, керовану міжнародним капіталом, який прагне експлуатувати Україну та її суспільство. НАТО було представлено як інструмент агресивної американської політики, метою якої є підпорядкування, а точніше завоювання інших країн. Такі заяви з’явилися під час Революції Гідності, а їх носіями були проросійські ЗМІ, хоча вони використовувалися і поширювались іншими елементами, зома за допомогою листівок чи акцій. Втой же час – це був постійний елемент заяв політиків Партії регіонів, активістів і пов’язаних з нею кіл. У цьому контексті Польща була представлена як країна, яка продала себе американцям, зрадила традиційні цінності, зрадила слов’янське коріння.

Цей наратив також з’являвся раніше, наприклад, під час війни в Грузії в 2008 році. І, звичайно, основними джерелами дезінформації в цій сфері є російські джерела, і значною мірою вони намагалися спотворити образ Польщі або, ширше, Заходу. Слід підкреслити, що російська дезінформація вільно увійшла в український медіасвіт через величезну популярність російських ЗМІ та їх безперешкодну, а можливо, навіть іноді привілейовану присутність в українському публічному просторі. Окрім російських ЗМІ, в українському медіапросторі також переважав і російський контент (представлений в українських ЗМІ), і це стосувалося як інформаційних матеріалів, так і кіновиробництва. Найпопулярнішими соціальними мережами були російські «ВКонтакте» і «Однокласники». Це, звичайно, полегшило російській дезінформації вплив на український медіапростір.

Тому слід підкреслити, що спроба сформувати негативний образ поляків найчастіше виникала в російському, а не українському інформаційному просторі, і саме там цей контент поширювався найбільше.

У той же час питання, пов’язані з євроатлантичною інтеграцією, були особливою сферою дезінформації. Під питанням ставилася можливість надання Україні безвізового режиму, серед найчастіше використовуваних фейків була інформація про присутність військ НАТО на сході України (ця інформація поширюється і зараз, хоча і набагато рідше). У 2014-2015 роках були регулярні «викиди» про присутність польських військ або польських добровольців у зоні проведення так званої антитерористичної операції в лавах української армії. Однак слід підкреслити, що цей тип дезінформації навряд чи міг поширюватись основними українськими ЗМІ.

Виняток тут становлять відверто проросійські ЗМІ, які останнім часом просто були змушені припинити свою діяльність (наприклад, телеканали News One або 112). Ключовим моментом, який призвів до блокування прямого впливу російських ЗМІ на український медіапростір, і таким чином формуванням, наприклад, іміджу Польщі, стало введення санкцій проти російських ЗМІ у 2015 році та блокування російських мереж і порталів у 2017 році. Звичайно, і донині значна частина суспільства використовує ці ресурси за допомогою VPN або переглядає ці телеканали через супутникове телебачення. Деякі російські ЗМІ також залишаються доступними у кабельних операторів. Однак немає сумнівів що дії, вжиті на рівні української держави, є своєрідним бар’єром для простої передачі російського наративу в український публічний простір.

Ще одним бар’єром для російської дезінформації є запровадження норм про українську мову та практичне застосування мовниками широкого її використання. Слід зазначити, що проти таких дій виступає і частина українського суспільства та окремі політичні групи.

Цікаво, що опитування громадської думки свідчать про те, що незалежно від сили дезінформаційної діяльності в Україні, об’єктом якої був Захід, значно зріс відсоток людей, які підтримують вступ до НАТО (у 2012 році лише 14% респондентів хотіли вступу до НАТО, останні опитування свідчать про те, що сьогодні таке рішення підтримали б 54% українців). 54% українців наразі підтримують вступ до ЄС, порівняно з 41% у 2014 році.

Немає сумніву, що однією з сфер дезінформації залишаються польсько-українські історичні відносини. На основі історії, в Україні сформульовані негативні стереотипи про Польщу та поляків. Польща іноді була пов’язана з такими термінами, як: експлуатація, почуття переваги, тощо. Ці елементи з’явилися в останні роки в ЗМІ, пов’язаних з деякими українськими націоналістичними колами. У цих ЗМІ також з’явилися матеріали які мали за мету залякування читачів Польщею як країною, яка може бути зацікавлена в участі в поділі України (разом з Угорщиною та Росією), використовуючи різні історичні події, щоб проілюструвати нібито бажання забрати частину українських територій. Ці матеріали з’явилися в гарячій фазі польсько-української суперечки про історичну пам’ять щоб створити образ небезпеки, якої джерелом є начебто поляки.

Слід, однак, зазначити, що цей наратив, як і раніше обговорювана мною тема російської дезінформації, рідко проривався до основних засобів масової інформації, і якщо таке і траплялось, то це було скоріше у вигляді однієї з багатьох думок або політичних позицій, і в кінцевому рахунку, такі новини не мали жодного видимого ефекту. Особливим прикладом дезінформаційної діяльності, непрямим об’єктом якої також була Польща, стала липнева стаття президента Росії Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», яка фактично є збіркою історичних міфів і брехливих тез, що підривають прозахідний напрямок України. Варто зазначити, що хоча Путін намагається поставити під сумнів українську самобутність, стаття також була опублікована українською мовою. Безсумнівно, ця стаття є та залишиться у майбутньому вихідним матеріалом для низки дезінформаційних кампаній не тільки історичного характеру.

Потенційно найзручнішим полем для дезінформації та спроб побудувати негативний імідж поляків є питання економічної міграції українців до Польщі. З огляду на те, що кількість працівників з України сягає 1,5 млн, звичайно, існують всілякі негативні ситуації, що виникають із законів статистики. У такій групі людей і по відношенню до людей цієї групи можуть відбуватися всілякі кримінальні явища, в тому числі і найсерйозніші: вбивство, зґвалтування, крадіжки або експлуатація працівників. Немає сумніву, що в обох медіа-просторах навіть просте порушення правил дорожнього руху стає цікавою темою, якщо додати до нього національність злочинця в назві. Цим займаються ЗМІ керуючись не стратегічними цілями дезінформації але заради досягнення суто комерційних результатів як клікабельність, збільшення аудиторії, що, звичайно, покращує фінансові прибутки ЗМІ.

Фактично, українські ЗМІ наполегливо наголошують на кожному випадку нечесного польського роботодавця або насильства щодо громадян України, які перебувають на території Республіки Польща. Також немає сумнівів, що так само, тільки з іншим вектором, роблять польські ЗМІ. Ці ситуації, якщо вони самі по собі не є дезінформацією – можуть стати її елементом. У травні 2017 року цілий ряд українських ЗМІ, в тому числі впливові інформаційні агентства, поширили інформацію про те, як у Гданську школярки били свою українську колегу, і в основі їх дій була саме її національність. Під час побиття дівчини вони використовували ненормативну лексику в поєднанні з терміном “бандерівка”. Багато матеріалів супроводжувалися відео з оригінальним звучанням польською мовою. Насправді, подія відбулася, але вона не мала ніякого національного змисту, серед учасників не було українських дівчат, не було і української жертви. А формулювань, які з’являються в текстах на записі немає. Незважаючи на це, матеріал дуже швидко поширився в українському і російському інформаційному просторі, викликавши велике обурення у читачів. На жаль, жодне з українських ЗМІ, які опублікувало цей матеріал, не перевірило його достовірність, наприклад, зателефонувавши українському консулу в Гданську або навіть перевіривши польський інтернет та вихідні матеріали. Така проста перевірка призвела б до висновку, що ніхто з громадян України чи української національності не мав відношення до цієї події.

Одне з українських інформаційних агентств, не зважаючи на отримання опису всієї ситуації, протягом багатьох годин не видалило матеріал зі свого основного сайту, хоча інші ЗМІ з часом його видалили, а деякі із них публікували інформацію про поширений фейк. Ця проста ситуація вказує на те, наскільки чутливим може бути інформаційний простір, особливо в епоху соціальних медіа, для яких основною рисою є швидкість передачі інформації без її достовірної перевірки. Можна з великою ймовірністю сказати, що мова йшла не тільки про відсутність журналістської професійності. Інформація була навмисно сфабрикована і запропонована одному з найбільших інформаційних агентств України. Пізніше – через брак пильності та журналістської професійності, фейк почав жити власним життям. Навіть сьогодні можно легко знайти цю інформацію з емоційними коментарями читачів.

Дезінформацію підживлює те, що в українському медіапросторі, бракує інформації та експертів у польських справах. Це призводить до простого копіювання контенту з польських ЗМІ в українські ЗМІ. А якщо додати до цього віру більшості українських журналістів в те, що в Польщі заслуговують на довіру лише ліберальні ЗМІ, це призводить до ситуації, коли польське політичне життя в українських ЗМІ зараз представлено практично лише так, як це роблять ЗМІ пов’язані з опозицією.

Дивна ситуація сталася під час президентських виборів 2015 року після перемоги Анджея Дуди, коли деякі українські журналісти просто не знали, хто такий новий президент, а раніше, повідомляючи про вибори, не допускали думки, що діючий президент, Броніслав Коморовський може програти. На жаль, сильне ідеологічне визначення людей, які надають інформацію з Польщі, та їх зв’язок з ліберальною частиною польського політичного простору переносить польські політичні суперечки до образу Польщі в Україні, створює враження, що країна відходить від демократичних принципів, не прислухаючись до свого суспільства (перебільшуючи ідеологічні суперечки, наприклад, так званий жіночий страйк і нехтуючи реальними настроями польського суспільства).

Несхвалення польської влади через її відверто консервативний характер може призвести до відсутності інформації про польську діяльність для України. Прикладом цього є погане висвітлення візиту міністра закордонних справ професора Збігнєва Рау в квітні 2021 року в Україну. Цей надзвичайний візит був здійснений в умовах посилення російської агресії проти України і мав стати виявом підтримки України в такій складній ситуації. Більшість українських ЗМІ ставилися до візиту байдуже, не помічали його, а одне з видань, що спеціалізуються на європейських питаннях, в цей день опублікувало матеріал про якусь нібито кризу в урядовій коаліції в Польщі, і сам факт візиту було фактично проігноровано.

Те ж саме можна сказати про візити віце-спікерів парламентів Польщі та Литви в рамках Люблінського трикутника. Перший візит з ініціативи віце-спікера Сейму Республіки Польща Малгожати Госєвської відбувся в прифронтовій зоні в самий момент зростання напруженості між Росією і Україною. На жаль, слід зазначити, що ця «недостатня оцінка» польської діяльності в Україні також може бути пов’язана зі слабкою, не дуже активною інформаційною політикою польських дипломатичних установ в Україні, яка не відповідає масштабам проукраїнської діяльності, яку здійснює Польща. Цікаво, що Литва та ії посольство в Києві працюють в цьому плані набагато ефективніше. Дружелюбність литовців до України незаперечна, але зі зрозумілих причин надана ними допомога і масштаб дій є об’єктивно меншими. Алеі все ж, вони набагато краще представлені в українських ЗМІ, ніж Польща.

Звичайно, ці випадки не слід розглядати як свідому політику дезінформації, але в конкретній ситуації, в якій опинилися наші країни, вони вносять розлад.

Наприкінці, слід ще раз підкреслити, що дезінформація в українському інформаційному просторі має переважно російське походження. Однак джерелом для неї можуть бути давні стереотипи або відсутність відповідних знань. Не зважаючи на існування цих негативних елементів, слід пам’ятати, що роками поляки входять до трійки націй, до яких українці мають найбільш позитивне ставлення (разом з литовцями та білорусами). Українці найбільше підтримують польську зовнішню політику та позитивно оцінюють нашу економіку. До поляків позитивно або дуже позитивно ставляться 82% українців. З іншого боку, ситуація в іншому напрямку виглядає слабшою – лише 48% поляків позитивно оцінюють наших східних сусідів.

При цьому слід зазначити, що це величезне поліпшення в порівнянні з 90-ми роками. На позитивні оцінки впливають прямі відносини, що виникають в результаті професійних та безпосередніх контактів. Отже, хоча ми маємо справу з дезінформаційною діяльністю, за якою, безсумнівно, стоїть Росія і пов’язані з нею сили, це не приносить їм передбачуваних ними результатів. З цього приводу можна згадати, що Україна активно захищає свій інформаційний простір, і особливе значення в цьому мають такі соціальні ініціативи, як Stop Fake або InformNapalm.

Autor: Павел Боболович, журналіст

Завдання реалізовується Міністерством Закордонних Справ Польщі в межах програми “Громадська дипломатія 2021”. Публікація відображає виключно думку автора/ів і не може ототожнюватись з офіційною позицією Міністерства Закордонних Справ Польщі.

Skip to content